Компанія Konami продовжує експериментувати з серією Silent Hill. З моменту виходу перших двох ігор кожна нова частина дедалі більше віддаляла гравців від загубленого туманного містечка, хоча й зберігала з ним зв’язок. Потім був період тривалого сну та забуття. І лише кілька років тому Konami вирішила відродити франшизу. Спочатку були невеликі побічні проєкти, потім вийшов чудовий ремейк Silent Hill 2, а минулого року з’явилася гра Silent Hill f. Вона визначила новий вектор розвитку — абсолютно самостійні історії в жанрі жахів без прямого зв’язку зі старими Silent Hill, але зі збереженням духу серії. І ось вийшла вже друга гра в рамках цієї концепції — Silent Hill: Townfall від студії Screen Burn. Новий герой, нова історія, нове містечко, але густа знайома атмосфера, яка з перших хвилин затягує у дивний містичний світ.
Саймон Ордел приходить до тями на березі якогось містечка. На одній руці в нього катетер, на іншій — лікарняна бирка. Він нічого не пам’ятає й не розуміє. Навколо — холодні порожні вулички, які поглинув густий туман. Табличка на березі вказує на назву цього місця — Сент-Амелія. Невелике шотландське містечко занурене в туманний сон, де лише вітер, тріпотіння яскравих стрічок і миготіння світла порушують тривожну тишу. Навколишні будинки, вітрини магазинів і порожній ринок зберігають сліди життя, але зараз тут порожньо і все занурене в білу імлу. Ніби життя щойно покинуло це місце, ще залишивши тепло людської присутності.
На перший погляд, перед нами звичайний повсякденний світ, але крізь пелену туману тут можна доторкнутися до чогось містичного. Десь усередині міста в криваво-червоному сяйві ховається щось моторошне та кличе нас. Це інший вимір та інша реальність індустріального холодного жаху, де спотворений простір та різкі звуки ще сильніше тиснуть на органи чуття, демонструючи повну відразу до людської присутності. А високо над містом, немов гігантський привид у тумані, блукає величезна істота.
Іноді з’являються персонажі, які говорять дивними фразами, але всередині цього світу це виглядає цілком природно. І раптово усе це так сильно нагадує Silent Hill, що охоплює відчуття дежавю. Ніби повернувся в минуле: ти в іншому місці, в іншому житті, але з тими самими почуттями блукаєш віртуальним містечком. І хоча це зовсім інше місто, інший герой і світ намагається розповісти щось інше — загальна атмосфера та настрій неймовірно точно відтворюють ті самі давні емоції.
Саймон шукає медсестру Зої. Він усвідомлює певний зв’язок між ними та розуміє, що вона буде головним орієнтиром і метою його пригоди. Він знаходить її будинок, вивчає кімнати та записки, вмикає світло, зламує медичний контейнер і в якийсь момент зустрічає саму господиню. Але вже за мить він знову опиняється сам у туманному місті, щоб побачити справжніх мешканців цього туманного світу — моторошних спотворених монстрів.
Кожна гра серії пропонує певну загадковість, де багато чого не промовляють уголос. Це подорож із кількома рівнями занурення. На зовнішньому рівні сприйняття ми досліджуємо локації, записки та виконуємо певні дії в рамках певного структурованого оповідання. Але за цим ховається підтекст, приховані смисли та натяки на певні внутрішні проблеми персонажів. Тому дії та події всередині гри часом здаються незрозумілими та дивними, але вони вписуються в ту картину, що формується після закінчення пригоди.
Silent Hill: Townfall надто швидко дає певні підказки, натякаючи на стан здоров’я Саймона. Звідси й зв’язок із медсестрою не здається чимось несподіваним. Але тут є й третій важливий персонаж, який періодично бере участь у сюжеті. І саме місто виступає чимось на зразок живого персонажа. Не випадково всі дороги ведуть до центральної площі зі стелою «Серце Сент-Амелії». Усі герої та місто тісно пов’язані між собою якоюсь трагедією, що порушила звичний уклад життя та зруйнувала долі. Через явні натяки може здатися, що гра більш відкрита й проста, ніж Silent Hill f. Однак повна картина все одно сформується лише у фіналі.
У грі реалізовано вид від першої особи, що сприяє глибшому зануренню та робить процес неквапливого вивчення локацій більш атмосферним. Постійне очікування чогось моторошного знаходить своє вираження під час прямого зіткнення з монстрами. Однак дослідження все одно продовжує відігравати важливу роль. Ігровий процес побудований на поступовому вивченні міста та різних внутрішніх локацій. Слідуючи сюжетній лінії, герой поступово проникає в різні будівлі, шукає ключі та проходи. І весь цей час йому доводиться ховатися від монстрів. У крайньому разі Саймон може відбитися за допомогою палиці або залізної труби. У певний момент він навіть знайде пістолет. Але палиці періодично ламаються, патронів дуже мало, а монстри б’ють дуже сильно.
Усе в грі натякає на скритність як пріоритетну ігрову механіку. Для цього герой може визирати з‑за кутів і ховатися в шафах та інших схованках. Також у головного героя є кишеньковий телевізор CRTV, який допомагає відстежувати ворогів, вказуючи напрямок небезпеки. А при тривалому наведенні він навіть демонструє силуети монстрів, що дає точне уявлення про їхнє переміщення. Взаємодія з телевізором і його шум викликають асоціації з тим, як у старих іграх потрібно було вслухатися в шум приймача, який сповіщав про присутність ворогів. Також телевізор дозволяє ловити підказки з натяками, куди потрібно рухатися.
Монстрів у грі кілька різновидів, що для такої гри досить мало. Виглядають вони моторошно, понівечені тіла навіюють асоціації зі стражданнями та муками. І в цьому теж є щось від стилістики старих ігор. Презентація кожної істоти оформлена похмуро й жахливо, але потім вони сприймаються вже як банальні супротивники. Монстри реагують на звуки й навіть на відчинені двері, вирушаючи на пошуки порушника. Тому тихе пересування, вичікування за укриттям або кидок пляшки стануть головними механіками для виживання. Дубина та пістолет стануть у пригоді, коли немає вибору і пройти локацію без шуму здається досить складним завданням.
Якщо забули зачинити двері в кімнату, то монстр завітає всередину. Він і сам відчинить двері, реагуючи на шум. Подекуди можна убезпечити себе, лише зачинивши двері на замок. А перша погоня в грі, коли монстр йде по п’ятах до таких дверей, добре б’є по нервах.
Певним сюрпризом стане перехід до другого персонажа. Окремі розділи присвячені тій самій Зої, що дозволяє доповнити загальний сюжет і розкрити нові деталі. А деякі події в розділі за Зої безпосередньо пов’язані з можливостями Саймона. Наприклад, ви отримаєте код від дверей в епізоді за медсестру, а потім зможете відчинити ці самі двері в епізоді за Саймона. Дівчина повністю покладається на стелс без боїв і не має кишенькового телевізора, який допомагає у пошуку ворогів. Це ускладнює гру в хованки з ворогами.
У місцевій скритності є певні умовності, але, якщо прийняти правила, все цілком зрозуміло. У кожного монстра чіткий маршрут і шаблон поведінки. Тому їх можна обійти або відвернути їх увагу, але це вимагає попереднього спостереження та часу. І якщо спочатку ситуація з двома-трьома монстрами на вулиці викликає паніку, то потім починаєш діяти набагато впевненіше. І це навіть перетворюється на рутину. Тобі вже хочеться дістатися наступної точки, щоб сюжет пішов далі, але замість цього знову доводиться ховатися в кутках.
Будь-яка помилка може відкинути назад до останнього збереження, яке іноді буває досить далеко. Записати прогрес можна лише за допомогою дзвінка зі стаціонарного телефону, а вони присутні лише в деяких місцях.
Головоломки стали важливою частиною загального сюжету. Кожен пошук ключа та якоїсь зачіпки вимагає певних дій, де може знадобитися детальний аналіз записок або електронних документів. Наприклад, Саймон збирає три символічні предмети й викладає їх на ваги, відповідно до підказок. Зої досліджує внутрішні приміщення лікарні, уникаючи монстрів і намагаючись зібрати препарати для ін’єкції пацієнту. Потім ці ліки треба правильно ввести, обчислюючи вагу пацієнта та звіряючись із таблицею дозувань на комп’ютері.
Окремий тип головоломок побудований на використанні CRTV. Біля передавачів потрібно налаштуватися на сигнал, коригуючи положення пристрою та зведення кольорових сигналів RGB. Зазвичай це дає нову сюжетну інформацію, а іноді це частина якоїсь нової головоломки. В одному місці коротке відео давало підказку стосовно коду від сейфа через демонстрацію об’єктів оточення. І ці підказки, м’яко кажучи, не дуже очевидні. Кадри миготять дуже швидко, зображення нечіткі. Я переплутав циферблат годинника з циферблатом медичного приладу. У результаті не підібрав код та не зрозумів, у чому проблема, і поринув у Мережу в пошуках рішення.
Головоломки деяким можуть здатися складними, але вони досить цікаві. Проте це може додатково затягнути розповідь. А Townfall від самого початку тримає неквапливий ритм, іноді прискорюючи його в небезпечні моменти. Це не екшен у стилі жахів, а гра в дусі старих ігор, де монстри — лише перешкода на шляху до виконання певних дій та вирішення головоломок.
У рамках свого ігрового ритму Townfall чудово грає з напругою. Десь це повільне вивчення локацій, десь це стелс на межі небезпеки, а десь це раптові скримери. Усе це супроводжується чудовою візуальною подачею, коли навіть зміна освітлення та червоне підсвічування можуть різко посилити загальну тривогу та напругу. Фонові звуки та музика постійно змінюють інтенсивність, сигналізуючи про монстрів і провокуючи сплески адреналіну. При цьому різкі та дратівливі звуки тут органічно вписані в загальний звуковий потік, розширюючи та доповнюючи загальні ігрові відчуття.
Графіка в грі радує око. Об’ємний туман, світло та віддзеркалення у вітринах створюють відчуття живого міста. Хоча внутрішні інтер’єри подекуди виглядають порожніми. Але правильно розміщене світло та реалістичні матеріали створюють гарну картинку й усередині приміщень. Також варто зазначити, що наживо гра виглядає краще, ніж показували в офіційних трейлерах.
Розробники намагалися досягти ефекту фотореалізму. І це працює, якщо не акцентувати увагу на деталях. Окрім слабкої деталізації окремих локацій, помітні «шумні» відбитки та тіні. І самі тіні іноді не зовсім коректні щодо положення джерела світла. При цьому гра все одно виглядає красиво.
Silent Hill: Townfall використовує рушій Unreal Engine 5 і висуває високі вимоги до відеокарти та процесора. Але використання технологій масштабування NVIDIA DLSS 4 або AMD FSR 4 дозволяє отримати оптимальну продуктивність на будь-яких сучасних системах. Мінусом можна вважати відсутність генерації кадрів. На ПК з GeForce RTX 5070 при максимальних налаштуваннях графіки в режимі DLSS Quality можна розраховувати в середньому на 80 fps на туманних вуличках. Ця ж відеокарта видає 60 fps у 4K з DLSS Balanced. І це гарні показники на тлі деяких інших ігор на цьому рушії.
У налаштуваннях гри присутній пункт «Трасування променів». Увімкнення цієї технології виправляє затінення та освітлення в деяких інтер’єрах і незначно покращує віддзеркалення у вікнах. Тобто різниця помітна не усюди, а іноді взагалі відсутня. При цьому продуктивність абсолютно не змінюється. Ймовірно, це перемикання з програмного трасування Lumen на апаратне трасування, що на GeForce RTX 50 відбувається без втрат продуктивності. На старих відеокартах таке перемикання може відбуватися більш болісно.
Після торішньої гри Silent Hill f новий проєкт виглядає ближчим за духом до оригінальної серії. Це абсолютно самостійна історія та нове місто, але загальна подача та атмосфера створюють стійке відчуття, що перед нами — старий добрий Silent Hill. Це дивна пригода в місті, яке поглинув туман смерті та забуття. Це виживання серед монстрів, де ігровий процес робить дуже сильний ухил у бік стелсу, хоча й залишає герою можливість використовувати зброю. Стелс має низку умовних моментів, а бої сприймаються досить просто. Але будь-яка гра має свої обмеження. Silent Hill: Townfall не ідеальна в дрібницях, часом одноманітна й затягнута. Вона навіть не найзаплутаніша в плані сюжету. Але це все одно неймовірно атмосферна, чарівна та страшна пригода.